15 травня 2022 року
День пам’яті жертв політичних репресій
Цей День пам’яті і скорботи про жертви, які загинули або постраждали в Україні в наслідок політичних репресій комуністичного режиму, спочатку з’явився в національному календарі країни наприкінці 90-х років і носив назву “День пам’яті жертв голодомору”, відображаючи в своєму формулюванні одне з найтяжчих злочинів проти людяності тієї безжальної влади. Відзначався в четверту суботу листопада (Указ Президента України № 1310/98 від 26-го листопада 1998-го року). Потім, згідно з Указом Президента України № 1181/2000 від 31-го жовтня 2000-го року, цей пам’ятний День був перейменований і став називатися «День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій». Указом від 15-го липня 2004-го року №797/2004 було встановлено назву «День памяті жертв голодоморів та політічніх репресій». Надалі, згідно Указу Президента України №431/2007 від 21-го травня 2007-го року, з метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам’яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людяності, дні пам’яті жертв голодоморів та жертв політичних репресій виділили в окремі пам’ятні дати. «День пам’яті жертв голодоморів», як і колись, відзначається в четверту суботу листопада, а «День пам’яті жертв політичних репресій» – щорічно у третю неділю травня.
Щороку в третю неділю травня по всій Україні проводяться різноманітні заходи, присвячені пам’яті про ці страшні події.
Як відомо 2 червня 1937 було прийнято постанову Політбюро ЦК ВКП (б) ПБ-51/94 «Про антирадянські елементи», відповідно до якого 5 серпня 1937 вийшов наказ НКВС СРСР № 0044, який поклав початок масових репресій.
Вже до середини листопада 1938 року без суду було винесено 681692 смертних вироки, які виконувалися негайно. Більше 1,7 млн. людей було відправлено в табори.
Згідно з розсекречених архівів і документів СБУ, в Україні з 1935 по 1951 рік жертвами розкуркулення стали понад 2 млн. 800 тис. людей. У 1936 році заарештували 15717 осіб, у 1937-му – 159537, в 1938-м 106096, в 1939-м 11744. Близько 16,5 тис. чоловік було розстріляно в 1937-му.
У зв’язку з цим президент доручив СБУ і уряду видати книгу, оприлюднити документи і матеріали про масові політичні репресії 1937-1938 років, поширити їх на іноземних мовах за кордоном, а також розпорядився проводити в школах та інших навчальних закладах уроки на цю тему.
Події тих років назавжди залишаться темною плямою історії нашої держави. Вони ніколи не зможуть канути в небуття, адже за масштабом, жорстокістю, цинізмом і організованістю з боку влади та наслідками для майбутніх поколінь він не має аналогів в історії людства. Саме тому уся країна вшановує пам’ять жертв голодомору та політичних репресій, життя яких були забрані «не тому що вони були селянами, а тому що вони були УКРАЇНЦЯМИ!»
В 2022 році День пам’яті жертв політичних репресій припадає на 15 травня.
15 травня 2022 року працівниками та батьками було проведено акцію «Запали свічку»
Відеоматеріали до Дня пам’яті жертв політичних репресій
· https://www.youtube.com/watch?v=RXtoSXSUNRs Забуттю не підлягає! Присвячено Дню пам’яті жертв політичних репресій
- https://www.youtube.com/watch?v=bJyyKocVf6Y 15 травня – День пам’яті жертв політичних репресій
· https://www.youtube.com/watch?v=YlTrSNC5DZU Великий террор в Україні в 1937-1938 роках
- https://bobrovycka-gromada.gov.ua/news/1652446468/ До дня пам‘яті жертв політичних репресій
· https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/zhurnalistam/informaciyni-materialy-do-dnya-pamyati-zhertv-politychnyh-represiy Інформаційні матеріали до Дня пам’яті жертв політичних репресій
Добірка фільмів до Дня пам’яті жертв політичних репресій
Інформаційні матеріали до Дня пам’яті жертв політичних репресій (вражаючі факти, корисні ресурси)
Фільмографія
«Червоний ренесанс» — трисерійний документальних фільм кіностудії «Контакт», 2004
Розстрі́ляне відро́дження (також Червоний ренесанс) — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х і 30-х рр. XX ст. в Українській СРР, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру, кіно та яке було знищене здебільшого під час великого терору.
Представників інтелігенції, що належать до «розстріляного відродження», умовно поділяють на кілька груп залежно від їхнього життєвого шляху під час та після сталінських репресій. До першої групи — безпосередніх жертв терору — належать письменники Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, художники-бойчукісти, Лесь Курбас та багато інших, що були знищені фізично, тобто були страчені, померли в концтаборах чи вчинили самогубство, перебуваючи за півкроку від арешту. Попри те, що більшість з них були реабілітовані ще наприкінці 1950-х років, їхній мистецький чи науковий доробок був забороненим у СРСР й надалі, або принаймні ознайомлення з ним не заохочувалось радянською владою. Замовчувалось те, що такі діячі взагалі існували. До того ж багато, особливо пізніх, творів таких митців, було знищено репресивними радянськими органами в сталінський період. Наприклад, не збереглося практично жодного монументального твору Михайла Бойчука, який був засновником цілої школи монументального живопису. Проте після реабілітації творчість тих небагатьох митців, що загалом вкладалася в рамки соцреалізму, була визнана радянською владою, їхні твори передруковувались, як твори Пилипа Капельгородського, Івана Микитенка, і навіть могли включатись до шкільних програм (окремі п’єси Миколи Куліша).
Частині репресованих і переслідуваних представників української інтелігенції вдалось уникнути найвищої міри покарання та вижити в тюрмах і концтаборах. Декому з них вдалося навіть втекти з концтаборів (Іван Багряний). Відбувши свій строк, Остап Вишня став слухняним співцем сталінського режиму, а Борис Антоненко-Давидович, якого звільнили лише після реабілітації 1957 року, до кінця життя перебував в опозиції до радянського режиму.
Третю умовну групу складають ті діячі культури, які уникли репресій, але через те, що їхній доробок був далеким від соцреалізму і вузьких партійних рамок, він був також засуджений радянською владою. Творчість таких осіб заборонялась й замовчувалась, твори вилучали зі сховищ і знищували. Більшість цих осіб померла ще до розгортання масових репресій (Леонід Чернов, Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко), дехто врятувався завдяки тому, що відійшов від активної діяльності, як, наприклад, Марія Галич, дуже небагатьом вдалось вчасно емігрувати (Юрій Клен).
До четвертої групи належать митці «доби розстріляного відродження». Їхня творчість або чітко відповідала компартійним нормам, або ж зазнала в період сталінських репресій значних змін. Страх за свою безпеку в умовах масового терору змушував швидко пристосовуватись, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва. Твори Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Кочерги й багатьох інших, створені в цей час та надалі, не мають високої художньої вартості, індивідуальності форм і стилів та є типовими зразками соцреалістичного пропагандистського мистецтва.
У тридцяті роки була також знищена й велика кількість діячів культури старшого покоління, які стали відомими ще до радянської влади й належать до покоління діячів початку XX століття, а не 1920–30-х років. Це Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Вороний, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич та інші. Проте завдяки політиці українізації вони активно включилися в процеси розбудови української літератури, культури, науки, що відбувались в УСРР. Дехто з них задля цього повернулись з еміграції, як Микола Вороний, або спеціально переїхав з українських країв під владою Польщі, як Антін Крушельницький з родиною.
bilochka68.wordpress.com 